Історія створення найбільшого об’єднання вболівальників Англії. Частина 1. Ейзель та перші кроки.

30 років тому в Ліверпулі з’явилась Асоціація футбольних уболівальників (Football Supporters Association) – громадська організація, яка об’єднала фанатів Англії та Уельсу. FSA. Вона стала голосом уболівальників у часто нелегкому діалозі із футбольною та політичною владою та встигла провести низку успішних проектів.

Серед поточних ініціатив асоціації – кампанії за повернення на стадіони стоячих трибун (safe standing), боротьба проти підвищення цін на квитки, консультування та підтримка вболівальників, чиї клуби переживають фінансові труднощі й перебувають на межі банкрутства, залучення вболівальників та їх об’єднань до управління клубами, інформаційна та консультаційна підтримка фанатів, які подорожують (так звані, фан-посольства).

За роки свого існування FSA пройшла шлях від невеликої ініціативи кількох ентузіастів, які займались цим у вільний час, до визнаного владою та шанованого вболівальниками учасника футбольного процесу в Англії, з професійними працівниками, для яких діяльність організації є основною роботою.

Нещодавно один з ініціаторів створення FSA у 80-і роки, Роган Тейлор, поділився своїми спогадами про те, з чого все почалось. Пропонуємо вам переклад публікації.

Частина 1

Причиною створення Асоціації футбольних уболівальників став дуже сумний випадок – трагедія на стадіоні «Ейзель» у 1985 р.

Фінал Кубку європейських чемпіонів між «Ювентусом» та «Ліверпулем» звів між собою два найсильніших на той момент європейських клуби, що сумарна відвідуваність їхніх матчів сягала 120 тис. осіб. І цей топ-матч сезону команди мали зіграти на старому стадіоні у Брюсселі, трибуни якого могли вмістити не більше 45,5 тис. вболівальників.

Ще до стартового свистка на стадіоні загострилась ситуація між вболівальниками двох клубів, які опинились у «нейтральному» секторі за воротами, квитки на який можна було купити у спекулянтів. Англійці поводили себе агресивно, вболівальники «Ювентуса» почали втікати з сектора, намагаючись перелізти через стіну, яка не витримала і поховала під собою 39 чоловік, майже всі з них були італійцями. Ще сотні були травмовані.

Для мене, вболівальника «Ліверпуля», як і для тисяч інших, було дуже боляче стати свідком цього жахіття. І наш страх був змішаний з глибоким колективним почуттям вини, коли весь світ виступив проти нашого міста.

Багато в чому «Ейзель» став кульмінацією невирішеної за майже двадцять років «англійської хвороби»: футбольне хуліганство на виїзних матчах закордоном. Для груп англійських фанів (як клубів, так і збірної) стало звичною справою влаштовувати бійки на виїздах у Європі за будь-якої можливості. За іронією долі, як раз фани «Ліверпуля» в основному не мали репутації схильних до насильства, вони більше розбійничали у Європі, але бились із місцевими рідко.

Починаючи з 60-х років було багато спроб знайти вирішення проблеми хуліганства, але безрезультатно. Уряд на чолі із «знаменитою футбольною вболівальницею» місіс Тетчер дедалі більше вимагав від футболу «навести порядок у власному домі», або вони зроблять це самі на законодавчому рівні.

Після подій на «Ейзелі», сидячи в себе вдома у Ліверпулі, я задумувався про те, що все це значить. Я був письменником-початківцем, моя перша книга була видана за місяць до трагедії у Брюсселі. Я також закінчував докторську в сфері психоаналізу й основних релігій (звідси моє бачення сенсу подій, які відбувались).

Я вирішив прочитати все, що написано про «Ейзель» та Ліверпуль і про футбольних уболівальників у цілому, з наміром написати щось для газети перед початком наступного сезону. Я хотів сконцентруватись на розшифруванні того образу, який показав світові «Ейзель». Тридцять дев’ять загиблих на стадіоні, посинілі тіла на зеленому газоні, паломники, що загинули на місці поклоніння. Як це характеризує спорт №1 у світі: тих, хто відповідає за організацію, і тих, хто є глядачем?

Була остання субота перед початком сезону 1985/86 Англійської ліги (у якому жоден англійський клуб не був допущений до єврокубків). Я сидів із листком паперу та ручкою, аналізуючи, що все це значить, із закликом до всіх уболівальників країни, яка вважається родоначальницею гри, об’єднатись у єдину громадську організацію, яка би стала частиною організаційного процесу у футболі як представник думки вболівальників.

Я сам, звичайно, не мав ніякого наміру брати участь у цьому, окрім як потенційний рядовий член організації. Я мав інші заняття, зокрема – дисертацію на 100 тис. слів, яку мав написати та захистити. Але коли про мою ініціативу дізнались інші вболівальники в місті (як «Ліверпуля», так і «Евертона»), чоловік шість з них прийшли до мене у неділю, щоб прочитати текст і запропонувати доповнення, перед тим, як я надішлю його.

Одним із них був Пітер Гаррет – вболівальник «Ліверпуля». Ми з ним були в одному двіжі, і він побачив у написаному заклик до дії. Суть його коментарів була в тому, що мало просто описати проблему, її треба якось вирішувати. Ми повинні організуватись і діяти самі, а не чекати, поки хтось, можливо, відгукнеться на наші заклики.

Я сказав, що не проти, щоб вони цим зайнялись, але сам буду в стороні. Тоді він сказав те, що змінило мою думку. По суті, він наполягав на тому, що це наша відповідальність щось робити: ми всі з Ліверпуля, і це наші вболівальники були учасниками інцидентів, які спричинили десятки смертей. Тож ми маємо діяти – це правильно і своєчасно.

Я пам’ятаю, яке враження на мене справили його слова. І, безсумнівно, цей день змінив моє життя.

Ця розмова стала початком Асоціації футбольних уболівальників – першої національної організації вболівальників у Британії, до якої міг приєднатись кожен охочий. Організації, яка була покликана стати впливовою, незалежною, активною силою (з девізом «Повернути Гру»), організованою регіонально (не навколо футбольних клубів), яка буде просувати і боротись за необхідне представництво усіх вболівальників у різних коридорах влади, що регулюють гру.

Ще однією людиною, яка опинилась у мене вдома тієї неділі, була Меггі Рейд, також активна вболівальниця «Ліверпуля», і вона запропонувала одну дуже розумну річ. Вона сказала, що мені варто переписати мій текст як «Лист до редактора» газети. Так ми могли би представити свої ідеї, анонсувати народження організації і вказати поштову адресу (домашню адресу Пітера).

Я відправив лист у понеділок, а в четвер його опублікували. У той же день мені передзвонили із відділу новин ВВС2 і запросили представників асоціації на ефір у п’ятницю (це був день, який передував старту «пост-Ейзелівського» сезону), присвяченому великому питанню: що буде з англійським футболом після тих подій.

Пітер і Меггі поїхали у Лондон і прекрасно виступили в ефірі. Я сидів вдома і думав, що ВВС потрапили в точку, їм треба було говорити саме з цими людьми. У ті дні єдиними футбольними вболівальниками, яких показували по ТБ, були великі хлопці з татухами, яких пакували такі ж брутальні поліцейські.

Я зрозумів, що існує величезний незайнятий простір у безперервному національному діалозі про футбол, яке треба заповнити тими, хто може ефективно представляти вболівальників, які на той час були основним джерелом існування клубів, але не мали ніякого впливу.

За кілька днів після публікації листа та ефіру на ТБ ми почали отримувати листи. Спочатку кілька сотень, а потім тисячі протягом пари тижнів.

Поштар Пітера був не надто радий, але ми були вражені та піднесені. До багатьох листів були вкладені гроші у банкнотах або чеках, разом зі словами підтримки. В одному пам’ятному листі писалось: «Вклав п’ятірку. Давайте зробимо для футболу те, що CAMRA зробила для справжнього еля».

CAMRA – британська ініціатива за права пабів та їх відвідувачів

У результаті я став першим головою об’єднання, а Пітер – генеральним секретарем.

Ми їздили країною, влаштовували зустрічі в пабах і клубах, представляли наше бачення і запрошували місцевих уболівальників незалежно від клубних вподобань об’єднуватись і створювати регіональні осередки федерації. Причому за територіальною, а не за клубною ознакою. Якщо ви вболіваєте за «Манчестер Юнайтед», але живете в Ліверпулі, ви можете бути членом об’єднання у Ліверпулі.

Ми наголошували на тому, що окрім 90 хвилин гри, які розділяють нас на суперників кілька разів на сезон, є набагато більше моментів, які нас об’єднують.

Кілька років після старту були дуже насиченими для організації, яка зароджувалась. У перший же рік ми стали свідками жахливо організованого фіналу Кубку Ліги між «Евертоном» і «Ліверпулем». Система продажу квитків була на межі криміналу, клубам дісталось значно менше половини від 100 тис. квитків. Це було перше в історії мерсисайдське дербі у фіналі Кубку Ліги, тож цілі покоління вболівальників обох клубів чекали цієї гри.

У день матчу на «Уемблі» катастрофічно спрацювала поліція, не було взаємодії між відповідальними за чашу стадіону та територію навколо нього, не були організовані черги, окрім того, це, напевне, був пам’ятний день для спекулянтів.

FSA підготувала свій перший справжній звіт за цими подіями, який ми надіслали до Футбольної асоціації, на адресу стадіону «Уемблі», а також до поліції. Ми швидко отримали відповіді від двох останніх і навіть потім зустрілись із ними, але асоціація навіть не вважала за потрібне відповісти.

Кілька місяців потому ми написали їм знову, щоб запитати, чи прочитали вони наш звіт. Відповідь, яку ми отримали від секретаря асоціації Теда Крокера, була жалюгідною: «Не кажіть мені про квитки на кубок. Я сам не зміг дістати жодного, хоч у фіналі й грав мій брат». Ми не вірили власним очам.

Футбольна політика з часом ставала глибшою і складнішою. Протягом кількох тижнів після оголошення заборони на участь англійських клубів у єврокубках, клуби «великої п’ятірки» (на той час ними були «Арсенал», «Евертон», «Ліверпуль», «Манчестер Юнайтед» і «Тоттенхем») зібрались разом, щоб вирішити, як боротись із несподіваною втратою доходів.

Яке вони прийняли рішення? А давайте створимо окрему Суперлігу, і всі права на телетрансляції залишимо в себе.

Якщо ви ще не зрозуміли, «Ейзель» дав поштовх до зародження Прем’єр-ліги. Ще одна організація, яка народилась завдяки трагедії.

http://www.fsf.org.uk/blog/view/the-birth-of-the-fsa-part-1

Переклад українською: Марія Чала